Остання весільна ніч (стаття)
olena1993
Остання весільна ніч
П'ятниця, 12 жовтня 2012 11:09
Трагедія

Сум і радість завжди ходять разом. Ось так трапилося в історії, яку розповіла мені моя бабуся Галя. Це діялось після війни, коли бабуся була ще дівчинкою. Тоді в Слобідці Козівського району, як і в інших селах, весілля робили не часто, бо спочатку хлопців вивезли до Німеччини, а потім совіти кого забрали до Червоної Армії, а решту відправили в Сибір і тюрми. Тож на весіллі до Ярослави та Влодка Зарудних зійшлося мало не все село. Гостей веселили піснями музики. Аж тут раптом з’явилися гарнізонники із ястрибками.

— Хто такі ястрибки? — запитала я в бабусі.

— Бандити, місцеві яничари, — відповіла вона. — Вони скомандували жінкам, які поралися на кухні, щоб давали «магарич». А ті відмовили.

— А то чому?

— Хто знає? Може, не зрозуміли цього слова, а може, побоялися. Чи просто не захотіли коритися у власній хаті. Одне слово, бандити прийшли із тьми, стали на порозі й автоматними чергами косили гостей, котрі стояли в сінях. Я тоді була маленька, але той страх маю до сьогодні. Зойкнула гармонія, знялися крики та плачі.

Нападники несподівано зникли. Однак гості й господарі не виходили з хати до ранку, бо боялися, що за дверима чатує смерть. Ой, яка то довга була ніч для слобідчан, хоч літом ночі короткі.

— Як це буває в житті: почалося з весілля, а закінчилося похороном…

— Так, останньою була ця ніч для сільських хлопців Павла Барана та Ізодора Бойка. Вони були за дружбів вперше у житті, але це був і останній раз. Ізодор помер відразу, а його товариша аж досвіта знайшли мертвим. Я, як тільки наступає осіння пора, згадую їх, бо якраз у вересні 1948 року хлопців хоронили. Тієї ночі померли ще дві дівчинки. Вони були свідками трагедії: батько тримав їх за руки, коли вороги вистрелили.

Знаєш Оленко, я тобі правду скажу, що відтоді весільна забава мені навіює сум.

— Мабуть, бабусю, вас і донині болять душевні рани як очевидиці тієї гарячої ночі.
Продовження в газеті...

Олена КОВАЛЬОВА
Студентка 3 курсу, спеціальності "Журналістика"

Посилання:http://vilne.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=14311:ostannya-vesilna-nich&catid=5:pravo&Itemid=12

Обличчя Тернополя: Олена Ковальова
olena1993
Обличчя Тернополя: Олена Ковальова Тернопіль вважає містом, де живуть спортивні люди

Редакція інтернет-видання «Погляд» започаткувала проект «Обличчя Тернополя». Він об’єднує різні щоденні невеличкі історії, котрі мають на меті ближче знайомити любих читачів з тими людьми, котрі живуть у нашому файному місті Тернополі.

Також, час од часу, ми відкриватимемо обличчя і тих яскравих та сонячних людей, котрі мешкають в межах нашої області. Бажаємо читачам приємного знайомства з життям, мріями та настроями як пересічних, так і відомих тернополян. І не тільки…

Знайомтеся – Олена Ковальова:


Олена – це моє ім’я. Здається, одне слово, але дуже різнобічне, називають мене не лише так, більшість друзів та тих людей, які мене знають, називають Альона, а найближчі – Оленка.

Народилася неподалік від прекрасного міста Тернопіль, в селі Слобідка, хоч маленькому, але із великою загадкою. Тут пройшло моє дитинство, всі спогади, родинні свята, все пов’язано із цим селищем. А ось навчалася в сусідньому селі, Тернопільської області – Городищі, багато друзів тут знайшла, незабутні пригоди, шкільні витівки та перше кохання, яке змінювалось щороку, все це було в Городищенській школі. У ній я вперше взяла в руки волейбольний м’яч та з того часу почала грати у цю гру з своїми однокласницями. Однією з них була моя сестричка Свєтка, з якою впродовж моїх дев’ятнадцять років, ні разу не розлучалася на довго. Професійної підготовки не було, але на все дивилась з позитивом, напевне і це допомогло моїй команді бути однією з перших.

Люблю спорт та здоровий спосіб життя і тому Тернопіль вважаю містом, де люди дотримуються спортивного способу життя. Все це і є моє шкільне хобі. З часом воно почало відходити на інший план та розуміла, що закінчується моє безтурботне життя…

Після закінчення школи знала, що хочу бути журналістом, ще маленькою полюбляла різні пригоди та знайомства з цікавими людьми, тому інших професій не розглядала, та й батьки ніколи не були проти, завжди мені дозволяли приймати кроки самостійно та говорили, що я вже доросла, а вони завжди підтримають та допоможуть у всьому. Поступила в ТНПУ, документи подавала лише на журналістику та лише у цей вуз Тернополя. На початках було важко звикнути саме до навчання, але зараз задоволена, що не помилилась з таким рішенням і, бо знайшла тут багато вірних друзів, які характером та вподобаннями дуже схожі на мене.

Шкільне хобі залишилось позаду, зараз почалось зовсім інше життя, інші заняття, інші розваги, інші погляди на особисте життя, стосунки стають набагато дорослішими, сміливішими та відкритішими порівняно із дитячим шкільним коханням, більше серйозності та впевненості у собі. Так змінило мене місто, місто Тернопіль та все це пов’язало мене з ним на все життя.

Люблю побути на самоті, не боюся цього відчуття. Задуматись над своїм життям, подумати про свої мрії. Ех, а щодо мрій, що це? В кожної людини вони різні. От, наприклад, у мене кожного року додаються нові. Можливо, для декого це буде банально, але як і багато людей , хочу кохати і бути коханою, саме для щастя це є головне побажання. Вірю в чудеса новорічної ночі та звісно в різдвяні свята, саме тоді і збувається найбільше людських мрій. А щодо професійної мрії, після закінчення університету, дуже хочу стати радіожурналістом, або працювати на телебаченні та активно «просуватися» у цьому руслі.

Найбільше боюся втратити дорогу мені людину, це і є моїм головним страхом та намагаюсь «не зустрічатись» з павуками. Ще змалечку їх повсюди шукала, складала у коробочку, а потім, який мені не сподобався, вбивала. На даний момент, саме цих створінь я і боюсь. Інколи, проходить така думка, що вони мені мстять та такі дитячі, нікому не зрозумілі бешкетування над ними.

Тернопіль люблю за спокійність та культурність наших людей, така думка з явилася не випадково, а саме тоді, коли побувала і в інших містах нашої країни і зробила для себе висновок, що все ж таки воно – найпрекрасніше.

Тернопіль – місто, яке створене для гарного життя, тому і воно таке чарівне. Тернополяни не жалійте ні про що, радійте тому що у вас є, звершайте нові подвиги, просто живіть одним днем та завжди пам’ятайте, що ви живете у файному місті.

Олена КОВАЛЬОВА

Посилання:http://vk.com/away.php?to=http%3A%2F%2Fpoglyad.te.ua%2Fosobystosti-2%2Foblychchya-ternopolya-olena-kovalova-ternopil-vvazhaje-mistom-de-lyudy-dotrymuyutsya-zdorovoho-sposobu-zhyttya%2F&post=184412845_371

Чому так усе склалося? (стаття)
olena1993
Чому так усе склалося?
Четвер, 09 травня 2013 08:27
Долі

«Гірко! Гірко!» — кричать із запалом гості. Для мене ці слова відлунюють приємними спогадами про своє весілля. Я була такою щасливою! Кохана людина поруч, батьки живі, здорові, родина й друзі за столом, а головне — моя найзаповітніша, дитяча ще мрія здійснилася: я — наречена. Врапт згадалося, як маленькою приміряла «весільну сукню» на кукурудзяну ляльку, пошиту з її ж волосся…

Сім’я моя була не багатою, але щасливою, і кусня хліба не була жадна. Свого чоловіка знала ще з тих самих дитячих, мрійливих літ. Росли в одному селі, ходили на танці. Як кажуть: перший хлопець на селі, то мій Михайло. Одинак. Для матері — центр і сенс усього життя. Вся любов та ласка були тільки для нього.

Ми ще зовсім юними побралися з Михайлом. Не завадили цьому навіть докори його мами. «Синочку, ти ще молодий, — примовляла, — погуляй ще трошки та знайди собі краще дівчину зі свого кола». Слухала я і думала: злюбиться, змириться, все буде добре. Якби ж тоді тільки знала, що «гірко» мені буде не тільки на весіллі, а на душі впродовж усього життя…

Пішла за невістку. Догоджала свекрусі, як могла, а по ночах плакала гіркими сльозами та обнадіювала себе думкою, що скоро все налагодиться, знайду спільну мову із свекрухою.

Михайло матері боявся перечити. Мовчав, тож нікому було за мене, бідну, заступитися. Світ був немилим, адже вдень — дорікання: чого не зробила? Чого сіла? Чого встала? Вночі — байдужість коханого до мого болю, скарг і сліз. А потім ще й сором та страх. Михайло почав ночами пропадати. Приходив п’янючим. На питання, де був — відмовчувався. «Що ти за жінка, що не можеш втримати свого чоловіка коло себе», — дорікала свекруха.

Єдиною розрадою в тому пеклі був синочок, мій Василько.
Продовження в газеті...

Записала Олена КОВАЛЬОВА

Посилання:http://vilne.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=16868:chomu-tak-use-sklalosya&catid=18:istorii&Itemid=25

Дорогою ціною (стаття)
olena1993
Дорогою ціною
Четвер, 20 червня 2013 09:40
Сповідь заробітчанки

Прощання з рідними, гіркі сльози, щемні погляди — це не описати словами. Кажуть, живемо в такий час, що батьки змушені їхати за кордон заробити гроші для кращого майбутнього своїх діточок. А їхні діти, тим часом, мріють, аби батьки повернулися назад.

Недавно була свідком, як дівчинка плакала, розмовляючи по мобі-льному: «Мамочко, матусю, не треба мені іграшок і грошей. Я хочу, щоб ти була поруч зі мною!» Дітям не потрібні «умовні одиниці», зароблені дорогою ціною. Батьки ніби це розуміють, але іншого виходу не бачать. Та й, зрештою, як би не боляче було чути ці слова, але й не всім дітям потрібна мама, як це сталося у моєму випадку.

Подолавши тисячі кілометрів, ти на чужій землі. На роботі все стабільно і важко, бо на чужині зовсім по-іншому до тебе ставляться. Ніхто не зважає на тебе. Коли захворієш, усім байдуже, бо ти — чужа. Ти знаєш, що працюєш і отримуєш за це гроші, тому на дорікання і принизливі образи «зверху» не звертаєш уваги. Смуток та сльози розривають тебе зсередини. Чекаєш вільної хвилинки, аби зателефонувати і почути рідний голосочок, заради якого ти тут. Коли перетинаєш кордон на Батьківщину, з якою радістю вдихаєш запах рідної землі! Навіть сонце, хоч воно ніби всюди одне, в рідному краї світить яскравіше.

Поїхала я на чужину, залишивши маленького сина. Тоді було важко виїхати, та й приїхати назад не легше. На поїздку треба віддати місячну зарплату. Роками рідної домівки не бачила. Їхала додому з усмішкою: нарешті побачу свою дитину. Він у мене один, ніколи ні в чому не мав потреби. Виховувала бабуся, моя мати. Вона за всі ці роки і стала для нього й матір’ю, і подругою.

Коли побачила сина, не впізнала власної дитини: розбещений хлопчисько з пивом у руках і сигаретою в зубах. Ой, занадто пізно я зрозуміла, що для нього я тільки каса, яка постійно видавала гроші. Та й батька він теж рідко бачив удома. З того часу, відколи я поїхала за кордон, сім’я розпалася. Вона залишилася хіба на папері, про людське око. Навіщо давати поживу для пліток… А син, виявляється, всі ті роки ріс під впливом вуличної компанії.

Боляче було дивитися на нього. Перед очима одразу постало важке закордонне життя: все робила заради дитини, моєї дитини. Тепер живу багато, але нема сім’ї, родинного затишку, любові й теплоти. Розумію, що любов і теплота виїхали разом зі мною за кордон…

Записала Олена КОВАЛЬОВА

Посилання:http://vilne.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=17324:dorohoyu-tsinoyu&catid=19:post&Itemid=26

Обережно: Інтернет! (стаття)
olena1993
Обережно: Інтернет! Дедалі частіше люди віддають перевагу не особистому спілкуванню, а соціальним мережам
"Вільне життя +"
Винахід цивілізації

Інтернет — слово, відоме нині всьому світу. Без цього винаходу цивілізації неможливо уявити собі життя не тільки сучасної молоді, а й людей зрілого віку. З одного боку, всесвітня мережа — річ корисна, значно полегшує вирішення будь-якого питання, а з іншого, це — реальна загроза, бо суттєво впливає на психіку людини, спричиняючи залежність.

Найбільший вплив на користувачів Інтернету мають соціальні мережі як «Вконтакте», «Однокласники», Twitter, Facebook тощо. І це зрозуміло: з їхніх персональних сторінок можна дізнатися про будні та свята однокласників, знайомих, друзів. Зайшовши на сторінку певної людини, можна отримати чимало інформації про неї: соціальний і сімейний статус, місце народження, навчання чи роботи, друзі, вподобання, мандрівки, мрії — все, як на долоні.

Я теж часто використовую соціальні мережі для спілкування. Але інколи, коли заходжу на сайти, виникає думка, що через кілька років люди будуть навіть одружуватись через монітори своїх комп’ютерів, не поспілкувавшись у реальному світі, та змінювати свій сімейний стан щохвилини. Навіть коли зустрічаєшся з друзями, віртуальний світ дає про себе знати. Тільки й чути: «А чому ти не поставила мені «лайк?», «Я не буду з тобою говорити, ти мені фотку не прокоментувала…», «Ти що, не прочитала мого повідомлення?» І вже справжній привід для сварок: «Чому ти видалив(ла) мене з друзів?!» Емоції б’ють через край…

Але насправді людина, фото якої ти бачиш на моніторі та спілкуєшся з нею в мережі, і реальна, яка перед тобою, — суттєво відрізняються. Якось я спілкувалася з дівчиною, яка в соціальних мережах стала мені чи не найкращою подругою. Та коли довелося зустрітись «у реалі», навіть звичайного привітання від неї не почула. Що вже про довірливе спілкування казати?

Багато молодих людей нині весь свій вільний час присвячують Інтернету. Зайдеш на кілька хвилин, а сидиш годинами, і не відчуваєш, наскільки швидко біжить час. Та й дітей нинішніх можна назвати дітьми техніки: для них краще посидіти «Вконтакте», через нього і посваритися з друзями, і подивитися відео, і послухати музику, щоб мати про що поговорити у школі на перерві. Та тепер і дошкільнята в опануванні всесвітньої мережі не відстають: їм би тільки весь день мультики дивитися чи on-line ігри грати. Чи завжди їхні батьки знають, де саме «блукає» їхня дитина в Інтернеті, знання якого змісту і характеру черпає з нього? Адже всілякого морально-етичного непотребу, до того ж загальнодоступного, в мережі значно більше, ніж у справжньому житті.

Як повідомляють деякі джерела, зокрема http://ua.golos.ua/ , на Заході залежність від соціальних мереж останнім часом досягла апогею. Згідно з опитуванням, проведеним у Великобританії, із 2 300 респондентів віком від 11 до 18 років 45% заявили, що у віртуальному світі вони почуваються щасливішими, ніж у житті. Найпоширеніша причина — страх перед живим спілкуванням «очі в очі». Адже в такому разі не доступні функції «повторити» чи «видалити», як це можна зробити за кілька секунд в Інтернеті. Перебуваючи під сильним впливом соціальних мереж, люди навіть називають дітей на їхню честь. Так, молодий єгиптянин назвав свою новонароджену доньку Фейсбук на честь однойменної соціальної мережі.

Звичайно, ситуація із соціальними мережами в Україні не настільки гостра, як у тій же Великобританії. Перш за все тому, що в нашій країні поки що менший доступ до Інтернету, через що вони автоматично стають менш залежними від віртуального світу. Але з дня у день кількість користувачів соціальних мереж зростає, і навряд чи комусь під силу контролювати чи зупинити цей процес.

На думку психологів, спілкування в соціальних мережах можна вважати залежністю. Віртуальне спілкування затягує і якщо якась соцмережа раптом закриється, то її користувачі відчувають справжній стрес. І це теж є великою проблемою, хоча поки що на неї звертають мало уваги.

Звісно, кожен сам робить свій вибір. Але поки не пізно, варто подумати, де має бути комфортніше нам і нашим дітям — у віртуальному світі чи реальному?

Олена КОВАЛЬОВА
студентка 3 курсу спеціальності "Журналістика"

Посилання: http://vilne.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=17690:oberezhno-internet-dedali-chastishe&catid=2:osvita&Itemid=3

Інтервю
olena1993
http://vk.com/video184412845_166631834

Зранене серце - зцілює підтримка близьких...(відео)
olena1993
http://vk.com/video184412845_166998173

Давно забуте, чи трошки призабуте? (публікація)
olena1993
http://vilne.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=18484:davno-zabute-chy-troshky-pryzabute&catid=41:news&Itemid=51

?

Log in

No account? Create an account