[sticky post]«Хімія» у всьому, що їмо?
olena1993
«Хімія» у всьому, що їмо?
Середа, 24 квітня 2013 15:55
Актуальне запитання

Якщо ви, як і я, хоч час від часу уважно читаєте, що написано на етикетках продуктів, то знаєте: зазвичай склад їжі, котру купуємо, вражає різноманітністю. Тут і барвники, й ароматизатори, й емульгатори, і без консервантів, звісно, не обійшлося… І всім цим ми добровільно «годуємо» себе. Не кожен, навіть здоровий організм, витримає!

Мій братик, який потерпає від алергії, восени піде у перший клас. Його матуся вже відтепер хвилюється: як вберегти синочка від продуктів з барвниками, поліпшувачами смаку та іншими хімічними добавками. Адже спробуй нині знайди, наприклад, круасани без «хімії». Та що там круасани — і хліб тільки з натуральних продуктів рідкість! А що казати про так звані соки, чіпси, сухарики, чупа-чупси тощо.

Я й сама час від часу не проти поласувати «хімією» — яскраві обгортки просто неможливо не помітити. І якщо дорослій людині незначна доза їстівної «хімії» принаймні відразу не зашкодить, то діти — як індикатори: раз скуштували — і на тіло відразу вкривається червоними плямами, аж до болю свербить…

Як із цим боротись? Адже розрекламована хімічна «смакота» в яскравих обгортках є практично у кожній крамниці? Невже тільки сподіватися, що люди, дбаючи про здоров’я своє і близьких, самі відмовляться від шкідливої «хімії»?

Олена КОВАЛЬОВА
студентка 3 курсу, спеціальності "Журналістика"

Посилання:http://vilne.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=16760:himiya-u-vsjomu-scho-imo&catid=5:pravo&Itemid=12

Демократія та гендер: друзі чи вороги? (есе)
olena1993
Демократія та гендер: друзі чи вороги?
Останнім часом досить поширеною та популярною є гендерна тематика. Наша країна є демократичною країною, але це, на мою думку, далеко не так. Насамперед, звичайно, хотілося б дізнатися значення цих двох складних слів. Демократія – означає народ і влада, думки, пропозиції, дії простого народу йдуть крок в крок в діяннями влади. А тепер повернемось до нашої країни. Вона у нас демократична? Відповідь знає кожен, і скоріш за все, вона - одноголосна. Гендер – соціальна стать, яка визначає місце людини в суспільстві.
Демократія, звичайно, має безпосереднє відношення до гендеру, але порівнювати їх та розмежовувати між друзями та ворогами досить складно. Але я все ж постараюсь. У гендеру є дві статті – чоловіча та жіноча, в демократичній країні, де правлять політики (чоловічої статті) можна з впевненістю сказати, що переважає – маскулінність. З історії гендеру завжди жінка і чоловік борються, хто з них візьме верх, чоловіки всюди виявлялися сильнішими і головами родин та країн були вони, бо вони – сильна стать. Жінка – завжди залишалася слабкою істотою, яка не здатна, на думку сильної половини людства, керувати ними, людьми чи взагалі країною. Сучасність не далеко втекло від історії гендеру, як би це не було важко визнати, жінку і досі не допускають до керівних посад, вказуючи їм їхнє місце «біля плити». Тому в демократії, де панує свобода слова і яка є для всіх однаковою, жіноча думка не зрівнюється з думкою чоловічою.
Кіт та собака, війна та мир, жінка та чоловік, друзі та вороги – завжди залишаться протилежностями. Суть проблеми полягає не в тому, щоб надати однакових прав особам різної статі, а насамперед у тому, аби зрозуміти, що демократія і гендер безпосередньо з цим пов*язані і дійсно створити такі умови суспільного життя, щоб жінка і чоловік справді були спроможні реалізувати себе повноцінно як у громадському, професійному, особистому житті та в демократичній країні. Рівність прав, таким чином передбачає рівність можливостей біологічної, психологічної, особистісної, соціальної актуалізації сутнісних сил жінки і чоловіка. Демократія та гендер – протилежності, а отже – вороги, які завжди будуть по різні сторони барикад, яскравий приклад цьому є гендерна нерівність.

У нас дві країни: «Вони» і «Ми»
olena1993
У нас дві країни: «Вони» і «Ми»
Дорога йшла через поле, переді мною простягся і не закінчувався за обрієм рідний до болю український краєвид: жовте поле та безкрає голубе небо над ним. Я милувалась красою вранішньої України, а радіо в татовій машині передавало новини...
Роздуми про розвиток культури в країні, де обрії сягають прірви. Я спробую написати неполітичний нарис про політику, про минуле і сьогодення. Зміни відбуваються швидко, ми не встигаємо вже за ними слідкувати, і здається, що на сьогодні в нас є дві країни: "Вони" і "Ми". Коли так сталося і який час і шлях відділяють "Ми" від "Вони" можна порахувати майже з точністю до дати. Зовсім недавно був один майдан, тепер – інший. Революція …
Я володію вільно обома мовами: і російською, і українською. Та справа не в мені. Мене навчили, я і володію. Але навчили не всіх. І коли я чую, як рівень патріотизму, людяності, гідності, інтелігентності і професіоналізму вимірюють рівнем володіння мовою, мене починає тіпати.
Мова - це засіб спілкування, а не політичної боротьби. При зваженій мовній політиці люди почнуть спілкуватись більш правильно і грамотно, але не зразу і не за наказом.
Мене не хвилює рівень володіння мовою лікаря і медичної сестри, програміста або сантехніка. Мене не хвилює рівень володіння мовою економіста, я не хочу читати економічну газету, неначе повідомлення з фронту. Я не розуміюсь на економіці, я хочу бути просто журналістом, а їх зараз б*ють.
Мені 20 років. Я йду на зупинку автобуса, аби поїхати на майдан. Хоча більшість моїх одногрупників давно вже сидять під теплими ковдрами і роблять домашні завдання на завтра. Ні, тут справа не в патріотичності, справа в мені, у власній гідності. А чи потрібно це? Для чого? Мінусова температура, одна нога треться об іншу, аби хоч трішки загрітись. Я не одна – єдина радість… Е, ні, краще була б одна, сусідка моя 80-річна бабуся… Покотилася сльоза… І знову я вдома, в своєму ліжечку, а там… нація…моє майбутнє...
Дуже особисте - я ніколи не писала про це, та і не було змоги. До цього часу тікала від себе, завалюючись навчанням так, щоб не було часу на роздуми. А вони наздоганяють мене постійно...
Олена КОВАЛЬОВА

Життя – у своєму світі
olena1993
Життя – у своєму світі
Ми - частина величезної безкінечності ... Постійний потік людей , що проносяться мимо, не залишає в свідомості образи . Тільки деталі. На більше в мегаполісі немає часу .
Гуляю по жвавій вулиці Файного міста. Очі самі починають нишпорити з боку в бік у пошуках чого-небудь такого . Благо , знаходять. Компанія молодих людей , сидячи прямо на асфальті , хоча зима ще не передала всі свої повноваження весні, грають щось... При цьому більше за всіх приваблює хлопець , який співає і виконує соло на гітарі. Волосся його скручені в густі дреди , які , сповзаючи по обличчю , створюють химерний орнамент.
Навіть з першого погляду можна зрозуміти , що буденний світ для цієї людини просто не існує. Він ніби живе в іншому вимірі , а люди , що проносяться навколо лише примарні фантоми , готові випаруватися при найменшому подиху вітру .
Він худорлявий , високий. Одягнений відповідно до виконуючих пісень : вільні потерті джинси , коротенька куртка , раптово квітчаста в'язана шапка і кеди з ослаблено бовтаючою шнурівкою. Щось у цій неохайності є. Мабуть так він висловлював свободу. Таке відчуття , що в цей момент він може поїхати куди завгодно. На природу , по магазинах , до друзів - так він виглядав . Але проте все було настільки розмірено , спокійно. Він увібрав у себе всі кольори , став настільки різним , наскільки це можливо. Його внутрішній світ - це поєднання червоного , білого , зеленого , жовтого , синього і чорного.
У вусі у нього була сережка , маленьке майже непомітне колечко , особливо модна в 90х ... Перед очима спливає сцена , як маленький хлопчик входить у двір , і всі його друзі захоплюються його сміливістю. Він зробив те , що хотіли зробити всі , але зумів саме він.
Співав він таємничим , зачаровуючим голосом . Він змушує зупинитися , обернутися , відволіктися.
Єдине , що викликало страх при вигляді цієї людини -руки. При вигляді їх , розумієш , що людина пережила багато чого. Мужні , великі , з виступаючими венами. Це ж яку роботу вони робили, що стали такими? Уявляєш їх у роботі , у бійці , але ніяк не на грифі гітари , струни якої майстерно перебирають довгі пальці .
Я зловила себе на думці , що не знаючи людини , бачачи його в перший раз , я можу розповісти про неї. Народився він влітку , в страшну спеку, коли люди йдуть по місту попиваючи холодну воду , мріючи про море та відпочинок , і кожен такий жаркий день приносить тільки стомлення . Літо - його час року. Дивно бачити його , такого річного , коли на вулиці лежить сніг ... Він зовсім не вписується в сіру , похмуру , абсолютно безбарвну тернопільську погоду. Може якраз тому він такий сумний , що кожну хвилину мріє про море? Будучи тільки там він може бути собою і відчувати свободу в її повному прояві. Він знає що зима не вічна , це дає йому надію. З нею , з тією самою надією про тепло , він прокидається вранці в невеликій двокімнатній квартирі спального району , варить каву , працює , і знову лягає спати , що б прокинуться на день ближче до літа . І тільки коли видається така хвилина як зараз , коли він співає , співає те що йому дійсно подобається , він відчуває наближення тепла , і в очах його можна побачити вогники надії ...
Він знає , що в житті все треба домагатися самому, що нічого просто так само собою не відбувається. Тому він і працює , тому він і вчиться ... Ніколи не знаєш що з тобою трапиться , куди поверне доля , це збиває з пантелику , часом починає дратувати . І найпрекрасніше в такий суєті те, що не змінюється , те , що неодмінно прийде, що незмінне . І він точно знає що скоро прийде літо . І проходячи повз нього , дивлячись на нього неохайного , злегка пом'ятого , розумієш , що все буде добре.

Олена КОВАЛЬОВА

Тебе, крошка, послати?
olena1993
Коли один гуляка із компанії запитав мене, чи сама зникну, чи мене послати? Я пішла сама…
Якщо говорити про сучасну молодь, то не обходиться без додатків: куріння, пияцтво, наркоманія, гвалтування… Звісно, не хочеться вірити що такі риси притаманні сьогоднішнім юнакам та дівчатам – моїм ровесникам. Та все ж…
На підтвердження наведу,- конкретний факт. Якось пізно ввечері я поверталася додому, затрималась у подруги. Темними вуличками добиралася до будинку. По дорозі ще зайшла до магазину, аби прихопити хліб і ще дещо на сніданок. Перед прилавком стояли кілька молодиків, купляли … спиртне. І хоч один із них був безвусий, а отже йому не минуло ще й 16, продавець отоварила і пивом і горілкою не попросивши паспорта.
На дворі їх галасливо зустріла ціла компанія, серед яких були і дівчата. Окрики, нецензурні слова, посилання одне одного розіпнули опівнічну тишу. Найстрашнішим для мене було те, що дівчата, точніше їхніми словами «тьолки», не лише не соромились, але й самі користувались нецензурною лексикою і пропонували пацанам йти скоріше, бо вони хочуть «бухати».
За іронією долі, дорога нічних моїх попутників, пролягла якраз до будинку, в якому я мешкаю, - тут на дитячому майданчику, є столик, лавочки. Звичайно, що призначені вони не для такого діла і не для цих зальотників, а для найменших жителів. Майже ніде вікна вже не світилися, бо була пізня пора і натомлений народ спав. Аж тут раптом у передчутті кайфу вся зграя так заверещала, що я аж підскочила з переляку. Оглянулась і не втрималась попросивши, щоб дали людям сну.
Зауважила, звичайно, собі на шкоду. Бо котрийсь підскочив до мене і безцеремонно запитав:
- Тебе, крошка, послати, чи сама зникнеш? Я пішла сама…
Заснути довго не могла. Окрики не змовкали під вікнами будинку аж до світанку. Одразу ж подумала про органи громадського порядку. Але, нажаль, моя міліція, сьогодні, мене не береже.
Мені соромно за цих хлопців і дівчат – своїх ровесників. Прикро ще й від того, що такою поведінкою, вони гамблять своє, наше, покоління перед старшими...

Олена КОВАЛЬОВА

Давно забуте, чи трішки призабуте?
olena1993
Я так думаю
Давно забуте, чи трішки призабуте?
9 жовтня – Всесвітній день пошти, та, на жаль, про це мало хто пам’ятає. Листування між рідними, друзями, коханими за допомогою ручки й паперу – давно забуте. «Купити конверт, марку, витратити свій вільний час на якусь писанину? Ні. Краще напишу есемеску або скористаюся скайпом, так буде скоріше», - запевняє пенсіонерка Галина Іванівна. А в роки її молодості листування було чи не найпопулярнішим видом передачі інформації…
Чому лист відійшов у минуле? Новітні системи? Не тільки. Однією з причин є …лінь. Так, адже для того, щоб викласти власні думки на папір варто докласти зусиль. Іншою - страх, що лист не дійде до адресата. Третьою – витрати, адже купити потрібно і конверт, і марку… Зателефонувати чи надіслати есемес значно дешевше.
За даними ЗМІ з 1 жовтня 2013 року навіть у судах уже впроваджується послуга есемес-повісток через електронні засоби, хоч раніше до суду запрошувалися через пошту. Для чого і чому з’євилася така новація? Тому що немає коштів на відправлення поштової кореспонденції. До того ж у людей дійсно не завжди є бажання отримувати цю кореспонденцію на пошті.
Не менш цікаво й те, що з 1 вересня 2013–го в Україні за послуги «Укрпошти» доводиться платити більше, в середньому на 15 відсотків…
Давно забуте чи на деякий час призабуте? Вирішувати кожному з нас. Варто тільки пам’ятати, що через жоден електронний засіб чи есесмес ми не зможемо передати силу власних емоцій. Зробити це вдасться тільки через лист.

Олена КОВАЛЬОВА, студентка спеціальності «Журналістика» філологічного факультету ТНПУ ім. В. Гнатюка.

Посилання:
http://vilne.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=18484:davno-zabute-chy-troshky-pryzabute&catid=41:news&Itemid=51

Перше інтервю
olena1993
http://vk.com/video184412845_166631834

Емігрантка (текст на подкаст)
olena1993
Виповнилось вже два роки, як я залишила рідну домівку. На такий відчайдушний крок – їхати у засвіти – мене штовхнула вимушена необхідність. А там, на рідній землі, росте моя донечка, моє малятко, якому виповнилось 3 рочки. Тільки заради неї я тут, заради своєї кровиночки. Так сталося, що чоловік мене лишив, коли дізнався, що я вагітна. Підтримкою для мене була моя хвора матуся, якій кожного дня потрібні були ліки, які зараз такі дорогі… Тому я як та билинка в полі, одна – серед білого світу зі сльозами на очах розуміла, що мушу бути сильною і поставити на ноги свою єдину опору. Коли прощалася, біль розривав зсередини, бо не знала яка на мене чекала дорога, хоч би вернутися додому живою…
Доленька відправила мене до Іспанії. На чужу землю, на якій свою ласку і любов я віддавала іншим батькам і матерям. А це, дійсно, велика біда! Коли ти знаєш, що вдома від тебе так сильно потребують цих великих почуттів.
Кажуть, що за гроші можна купити все. Але повірте мені, на світі є дві цінності, які не залежать від рахунку в банку,- це Здоровя і Любов. Ви не уявляєте, наскільки боляче, аж до сліз, низько кланятися щомиті, не раз стоячи на колінах та цілувати чужу сенйору частіше, аніж рідну матір. Недурно кажуть, що лише коли втрачаєш, тоді відчуваєш! Саме далеко від дому, ціна любові надзвичайно дорога.
Ніяк не можу звикнути до свого становища, наче сама собі підрізала крила. Виїхала, а моя донечка підростає, ходить дрібненькими кроками і промовляє слово «мама», а мами біля неї немає.
Прокидаюсь першою – засинаю останньою, а в голові лише лунають одні слова:
«Доле людська – яка ти гірка і нескінченно зла»!

Олена КОВАЛЬОВА

Відео (конкурс) 2
olena1993
http://vk.com/video184412845_165746400

Відео (конкурс)
olena1993
http://vk.com/video184412845_165746402

?

Log in